Сімейна медицина передбачає тісну комунікацію лікаря і пацієнта, налагодження довірливих відносин між ними. З одного боку, це ефективний спосіб співдії, який чудово себе зарекомендував у світі, а з іншого – у суспільстві поволі склався стереотип, що персональний лікар – наче екстрена служба і що він мусить надати допомогу будь-коли й за будь-яких умов. Утім, це не зовсім так.
Медична директорка ЦПМСД №1 Анна Пилипенко пояснює, що «первинка» не належить до розряду невідкладних. Сімейні лікарі, терапевти, педіатри насамперед надають допомогу під час особистого приймання або можуть за потреби відвідати хворого в нього вдома. Для цього є чітко визначені робочі години. Нерідко лікарі спілкуються зі своїми пацієнтами дистанційно, адже трапляються випадки, коли хворому потрібна порада, певне уточнення щодо схеми лікування тощо. Однак і цей формат комунікації теж слушно тримати в етичних межах, попередньо обговоривши, коли і в який спосіб найбільш зручно контактувати в разі непередбачуваної ситуації.
«Пацієнти завжди отримають медичну допомогу, – наголошує Анна Юріївна. – Якщо в сімейного лікаря вихідний день/неробочий час, треба звернутися в амбулаторію, у якій ви обслуговуєтеся. У всіх структурних підрозділах нашого центру є чергові кабінети, де вам обов’язково допоможуть. Якщо особистий лікар у відпустці – ми запропонуємо тимчасову заміну. Переукладати декларацію для цього не потрібно. Коли ж ідеться про нагальний випадок, що загрожує здоров’ю/життю, – не зволікайте й набирайте 103».
Медична директорка ЦПМСД №1 зауважує, що вкрай важливо чітко та оперативно діяти в таких ситуаціях, оскільки при невідкладних станах кожна хвилина може бути вирішальною.
Щоби викликати карету швидкої допомоги й зорієнтувати медиків у суті питання, треба:
зателефонувати за єдиним номером виклику екстреної медичної допомоги 103 (дзвінок безоплатний);
відповісти на запитання працівника оперативно-диспетчерської служби, який має визначити стан пацієнта, обставини подій виклику та оцінити необхідність надання екстреної допомоги, згідно з чинними інструкціями МОЗ;
повідомити прізвище, стать, вік людини, якщо йдеться про незнайомця – стать та приблизний вік;
лаконічно і правдиво описати скарги та поточний стан недужого, якщо достеменно не знаєте – не робіть припущень, а просто розкажіть те, що ви бачите (місце події, зовнішній вигляд людини);
вказати точну адресу виклику: район, населений пункт, вулицю, номери будинку, під’їзду, квартири, поверх, код домофона, якщо пригода сталася посеред вулиці – повідомте шляхи під’їзду до місця, загальновідомі орієнтири;
виконувати всі вказівки диспетчера під час розмови та подальшого очікування бригади екстреної медичної допомоги;
за можливості забезпечити безперешкодний доступ до пацієнта (доречно зустріти карету швидкої на вулиці, щоби лікарі не витрачали час на пошук квартири, якщо в оселі є тварини, які можуть ускладнити надання допомоги, їх слушно зачинити в окремому приміщенні);
підготувати (якщо це можливо) паспорт та медичну документацію хворого, вони знадобляться в разі його подальшої шпиталізації.
«Нашій поведінці в екстрених ситуаціях дуже часто заважають емоції, тому ліпше точно знати, як діяти, – каже Анна Пилипенко. – Хоча щиро зичу, щоб описаним вище алгоритмом нашим читачам доводилося користуватися якомога рідше».
